Вотинцева Олена, www.h.ua

 Молодий театральний режисер Андрій Білоус встиг стати лауреатом державної премії імені Олександра Довженка та двічі лауреатом премії „Київська пектораль” . Ним було поставлено близько двадцяти вистав, серед яких "Украдене щастя", „Валентин і Валентина”, "Веселіться,все гаразд" ,"Лоліта", "Сірано де Бержерак", "Небезпечні зв’язки", "Сволота" та інші. Остання вистава стала номінантом театральної премії БРОНЕК за кращу виставу та кращий акторський дует. На разі митець розповідає про проблеми існування цього виду мистецтва в Україні.

Андрію, Ви пов'язали своє життя з театром. Чим він є для Вас ?

Театр - це  унікальна можливість спробувати себе в ролі Творця. Це момент створення свого власного світу, і ти, як  маленький Бог, народжуєш те, чого ніколи не було - абсолютно іншу матерію,  інший космос. Саме це мистецтво є найближчим в цьому питанні до Творця. Навіть кіно - це тільки відображення реальності, а театр  -  сама реальність.

Ви думали працювати в кіно?

Звичайно думав, але на даному етапі мені це не цікаво. Можливо, кіно колись стане іншим. Ті картини, які цікаві мені, зараз немає можливості знімати.

Розкажіть, яке саме кіно Ви б хотіли зняти?

Те, що досліджує внутрішній світ людини, в якому на першому місці не сюжетні перипетії, як в Голлівудських блокбастерах, тріллерах та бойовиках. Навіть таке прекрасне кіно як "Аватар" мені дуже цікаво дивитися, але не цікаво було б створювати. Взагалі, я як глядач дуже люблю кіно, але не дуже люблю театр - це такий парадокс. Наприклад, із останніх фільмів, які я подивився, мене вразив "Антихрист". Такі стрічки мені близькі, але я розумію, що вони не матимуть попиту. Треба зацікавити продюсерів, які зможуть вкласти в це гроші, та подібне кіно не зможе цього зробити.

На Вашу думку, чого не вистачає для розвитку режисури в Україні?

Це дуже складний процес, і він має йти тільки природним шляхом. Для того, щоб з'явилась нова режисура, треба підготувати ґрунт. Навіть якщо створити найкращу матеріальну базу, нової режисури не з'явиться. Вона має виникнути з повітря, яке вже є театрально наелектризованим. Повинен бути сучасний молодий глядач із бажанням побачити щось нове. Це має сполучитися із акторами та режисерами, щоб все заіскрилося в повітрі .І таким чином почнуть зароджуватися нові ідеї, нові форми, режисерські напрямки, нові представники цієї професії .Нам не вистачає цієї "наелектризованості". Всі режисери, які працюють в Україні -  розрізнені. Вони не спілкуються між собою. Поки що ми живемо на залишках кінетичної енергії, яка залишилася від попередніх років, не має сили для того, щоб знову штовхнути це колесо театру. Одна людина цього не може зробити.

Хто має штовхати це колесо? Держава, театрали, глядач?

Держава обов'язково має в цьому допомагати. Але не може бути ініціатором, бо це не її функція. Мають народжуватися особистості, які б це починали, а держава підтримувала. Якби у нас був величезний центр, де було б десять майданчиків, куди б могли прийти на нормальних фінансових умовах  театральні групи, які б цей центр підтримував, то серед них могло б народитися щось нове та цікаве. Є люди, які хочуть щось створити, але наштовхуються на стіну нестачі коштів.

Яким чином зародилась думка, що Ви хочете працювати режисером?

На це питання я жартома відповідаю, що в 3 роки вже знав, що буду режисером. Я був упевнений, що піду цим шляхом. Не знаю, як до цього прийшов, але починаючи з років 12-13, гадав, що оберу саме цю професію. Я ще не думав, що буду саме театральним режисером, бо планував йти в кіно. До речі, коли я вже вступив на акторський факультет, перший раз пішов до театру. Тому в той період не пов'язував своє життя з ним.

Якою була Ваша перша вистава і де вона була поставлена?

Моя перша робота народилася в приміщенні корпусу на Хрещатику Театрального університету ім. Карпенка-Карого, це вистава "Украдене щастя" . Це була україномовна дипломна робота російського курсу. Власне, ми її народжували дуже весело. В університеті були канікули, а ми репетирували. Ночували на сцені. Ми були студентами ,в цей час здавалося все таким легким. Едуард Митницький побачив цю виставу і одразу запросив мене працювати до театру на лівому березі Дніпра. "Украдене щастя" досі можна подивитись у театрі "Сузір'я".

Ви закінчили акторський факультет .Чому надалі не пов'язали своє життя з цією справою?

Я закінчив акторський курс Юлії Семенівни Ткаченко, працював  деякий час за фахом. Актор - це професія дуже залежна ,а я по природі своїй людина своєвольна, не люблю бути залежним. Простір для творчості в ній значно менший, бо ти є творцем тільки своєї ролі і за її межі не можеш вийти. Тому що над тобою є режисер, який бачить все в більшому об'ємі. Можливо, причиною є те, що мені не вистачало простору .

Наскільки актори Ваших вистав залежать від Вас?

Вони у всьому залежні від режисера, від партнера, від п'єси. Це невдячна робота. Звичайно, коли я спілкуюся з акторами, вони для мене і друзі, й однодумці. Коли ми створюємо  вистави, то не працюємо в режимі "я начальник, а ти дурень". Для мене актор - це співавтор, який також творить власний світ. Я не розумію, і категорично не згодний з тим, коли актор є маріонеткою режисера.

Вас краще сприймають як режисера чи як актора?

Звичайно, люди знають і  ходять на мене як на режисера, тому що мною поставлено вже близько 20-ти вистав, серед яких "Украдене щастя", „Валентин і Валентина”, "Веселіться, все гаразд", "Лоліта", "Сірано де Бержерак", "Небезпечні зв’язки", "Сволота" та інші. Їх можна переглянути в різних театрах. Хоча хтось, можливо, пам’ятає мене як актора за стрічкою "Мамай".

В яких театрах вам доводилося працювати?

У Києві доводилося лише в декількох : у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра та в Театрі юного глядача, а також  у Новому театрі на Печерську зараз ставлю виставу за оповіданням Платонова "Река Потудань" .

Де б ще хотіли себе спробувати?

В усіх ! Бо кожен театр – це унікальний колектив. Цікаво зрозуміти, в якому напрямку ці люди працюють, в який бік вони дихають.

В якому з Ваших місць для творчості  колектив і атмосфера сподобались найбільше?

Найкраща для мене атмосфера у театрі  на лівому березі, тому що я там відчуваю себе природньо. Як на мене, в цьому місці створені дуже гарні умови для творчості, працюють чудові актори. Вони не тільки професіонали, а й люди, які мають імпонуючі мені людські риси. Там немає тих, кому би я не подав руки. Адже в театрі різне буває. На лівому березі  немає склок, немає такого, щоб ставили підніжки один одному.

Ставити підніжки - це явище поширене у театральному житті?

В театрі працюють актори, а актори, як діти. Ці люди дуже амбітні, і через це їм хочеться бути найкращими, а не завжди виходить. Весь час виникають конфлікти та непорозуміння. Така природа театру. Вона побудована на людських взаєминах, а там, де є ці взаємини, дуже складно знайти  межу, яку не варто переходити. Це не так, як на заводі - став біля станка і не спілкуєшся з іншими. Кожен день треба контролювати всі свої емоції, почуття. Тому, театр -  дуже склочне місце, як показує його історія .Отже, найкращий простір для творчості - це той, де конфліктів менше.

Які бувають у Вас конфлікти з акторами?

Це все робочі моменти. Я намагаюсь не пам'ятати таких речей, хоча і роллю в мене жбурляли, і дверима грюкали. Коли ці конфлікти виникають не через власні амбіції, а через бажання знайти істину, вони швидко забуваються. Іноді розмовляємо на підвищених тонах, а вже через 5 хвилин, коли знайшли те, що хотіли, вже знову мир. Ці негаразди стираються, коли подолано перепони й знайдено вихід з критичної ситуації.

На якого глядача розраховані Ваші роботи?

Я не ставлю для себе завдання працювати для певної категорії глядачів. Навпаки,  прагну об'єднати їх. Я  бажаю створити виставу, в якій кожна особистість могла б знайти щось для себе. Одній людині подобається дивитися сюжет. Вона має прийти до театру і отримати саме його. Інші шукають підтекст, блукають психологічними ходами, які є у виставі. Вони мають зрозуміти ідею, суть. Цьому глядачу навіть не важливо, який сюжет, головне - емоції, які він переживе. Ще хтось  дивиться на образний ряд дійства, і він також має побачити те, що хоче. Для кожного глядача повинно бути місце в театрі. Режисура як наука виходить на рівень всеохоплення. Дуже складно, щоб чоловік і дружина прийшли до театру і їм подобалось одне і те ж. У них вдома два телевізори - жінка дивиться один канал, а чоловік - інший. Їх інтереси ніколи не співпадають, бо вона дивиться серіали, а він - футбол. Коли вони разом прийшли до театру, їм обом має бути цікаво. І тому моє завдання зробити так, щоб він отримав своє, а вона - своє. Вони мають разом піти щасливі з вистави.

У Вашій театральній майстерні на малій сцені палацу "Україна" найближчим часом можна переглянути виставу "Сволота" за п'єсою Інгмара Вілквіста "Ніч Гельвера" . Які ідеї Ви хотіли донести до сучасного глядача з її допомогою?

"Сволота" - це дуже складна психологічна драма, вистава-шок (вистава висвітлює тему знищення душевнохворих людей в умовах нацистського "Нового порядку" - авт.). Не кожен може витримати цю напругу. Говорити на такі теми дуже не просто із сьогоднішнім розбещеним глядачем, який не хоче нічого відчувати, не бажає доторкатись до якихось болючих моментів, він прагне комфорту, розваг, і хоче прийти до театру, щоб відпочити. Але для мене театр - це трибуна, за допомогою якої я можу поговорити з людьми про речі, які для мене є важливими, які хвилюють. "Сволота" - це  спроба запобігти намірам неофашистів, скінхедів, які з'являються  в Україні .Тема фашизму, расової нетерпимості, жорстокості - вона завжди актуальна. Коли тільки відвернули від цього погляд - вона проростає знову, як бур'ян. Щоб ця тема не проростала, її  треба душити в зародку. Ми повинні про це нагадувати, про це думати. Ця вистава -  своєрідна спроба говорити на цю тему .Я думаю, якщо молода людина подивиться її ,та відчує все те, що відчувають персонажі, вона ніколи в житті не піде громити синагоги, бити чорношкірих людей чи китайців. "Сволота" - це  запобіжник таких негативних явищ у суспільстві, як фашизм.

Наостанок, розкажіть читачам, чому, на Вашу думку, варто проводити вільний час у театрі?

Пересічна людина живе звичайним життям. У ньому відбувається досить мало яскравих подій. Закохався, одружився, народились діти, хтось помер – ось усі події. І в житті справжніх подій трапляється дуже мало. А театр - це таке місце, де можна за 2-3 години пережити життя раніше тобі невідоме, інші емоції, які зустрічаються  так рідко. Тут людина може кохати, ненавидіти, обурюватись, страждати. Це коктейль з відчуттів, який можна пережити в реальності, при безпосередньому контакті з живою людиною, а не з екраном  холодного ящика. Зі сцени актори передають ці емоції  наживо. Тому театр -  вічний, і він ніколи не відійде, не зникне.